Міноборони РФ покладало великі надії на штурм околиць Авдіївки. Місто та околиці розташовані в такій конфігурації, що цілком логічно, що армія РФ спробувала зайняти українські позиції.
Четвертий день окупанти продовжують спроби наступу, проте гучна операція загарбників не увінчалася успіхом. Про це в ефірі українського телеканалу сказав військовий оглядач Денис Попович..
“Можу припустити, що на наступ на Авдіївку Міністерство оборони РФ покладало досить великі надії, тому що конфігурація фронту, яка там склалася, робила логічними подібного роду спроби.
Авдіївка перебуває у своєрідній “кишені”, і з двох боків, за напрямками, що сходяться, можна було спробувати її оточити. Що, загалом, і спробували зробити російські війська. Уже четвертий день ми бачимо їхні наступальні спроби”, — сказав Попович. Він зазначив, що окупанти заявляли неодноразово про свій “найбільший” наступ на Авдіївському напрямку. “Спочатку йшлося про те, що вони скоординовані, що це найбільший наступ, який мав би увінчатися успіхом протягом кількох днів. Я бачив висловлювання одного російського генерала, який стверджував, що за два-три дні там усе буде вирішено. Але вже минуло три дні і нічого там не вирішено”, — зазначив гість ефіру.
Російська армія зазнає суттєвих втрат на цьому напрямку фронту.
“У різних російських пабліках уже почалися такі нотки розчарування, мовляв, це тактичний глухий кут, позиційний глухий кут. Величезні втрати. Потрібно дуже багато мішків для трупів. Тобто переможна риторика змінилася розчаруванням”, — сказав Попович.
За його словами, є думка про те, що цей наступ росіян готувався до певної дати — чи то до дня народження Володимира Путіна, чи то до дня національної єдності Росії 4 листопада.
“Але якщо так, то вони дуже сильно запізнилися до дня народження Путіна. І ті величезні втрати, яких зазнають зараз російські війська, не сприяють нормальному інформаційному фону, який, як хотілося б у Кремлі та Міноборони РФ, супроводжував би цей наступ”, — резюмував гість ефіру.
Зазначимо, що російські війська отримали завдання до кінця року вийти на адміністративні кордони Донецької області. Про це повідомив голова Авдіївської міської військової адміністрації Віталій Барабаш.
«Вони поставили чергову дату виходу на адміністративні кордони Донецької області. Тепер це 31 грудня. Вони розуміють: якщо взяти висоту Авдіївки, то далі вже їм буде простіше дійти до Покровська, і так далі. Тому Авдіївка для них вкрай важлива. По-перше, вони хочуть захопити ці висоти. Не дати можливості нам контролювати дуже серйозну ділянку фронту біля Донецька. Це понад 50 кілометрів лінії фронту. Це дуже багато. Тим більше це лінія фронту, яка наближена до Донецька. По-друге, це все-таки трохи відвернути увагу і не дати можливості перекинути наші сили на інші напрямки. Бо дійсно, в них є проблеми і на Бахмутському напрямку, і на Запорізькому. Таким чином, вони намагаються трохи «скувати» наші сили саме на Авдіївському напрямку», — сказав Барабаш.
Він додав, що для України Авдіївка теж стратегічно важлива, оскільки вона дуже близько до Донецька.
«Між крайніми вулицями Авдіївки та Донецька трохи більше 6 кілометрів. І найголовніше те, що це стратегічна висота. Вся Авдіївка і більшість територій навколо — це панівні висоти й саме тому для нас це важливо», — зазначив він.
Барабаш зазначив, що росіяни чекали головного удару нашого контрнаступу саме на Донецьк.
«Дуже багато було такої інформації в їхніх телеграм-каналах. І вони зараз це так подають, що буцімто вони попередили ймовірний основний удар контрнаступу саме на столицю «недореспубліки», що вони почали першими ці наступальні дії. Ну і, напевно, одне з найголовніших для них — їм була потрібна бодай якась «перемога». Бо останнім часом з цим у них якось не дуже. І саме для цього була вибрана Авдіївка, яка з 2014-го року поруч, втім незламна, яку вони не можуть взяти, що тільки вони не робили за ці всі роки. Нічого в них не виходить», — сказав Барабаш.
Четвертий день боїв під Авдіївкою добігав кінця, але ніч не приносила жодного полегшення. Лінія фронту світилася у темряві, мов перерізані нерви, які безперервно смикаються від артилерійських ударів. Українські підрозділи звітували про чергові атаки, які росіяни намагалися проводити хвиля за хвилею — ніби сподіваючись, що sheer кількість компенсує безглуздість їхнього маневру.
Втім, вони наштовхувалися на бетон — на досвідчених оборонців, на складний рельєф, на розбиту, але незламну Авдіївку, яка за всі роки війни стала не просто містом, а символом незворушності.
За офіційними даними, росіяни втратили на цьому напрямку сотні одиниць техніки. Нічні безпілотники передавали моторошні кадри спалених колон, що нагадували стародавні чорні обеліски, розкидані полями. Деякі машини навіть не встигли відкрити люки — удар був настільки раптовим і потужним, що екіпажі загинуло всередині, так і не зрозумівши, звідки по них працювали.
Попович у вечірньому ефірі лише підсумував:
— Росіяни встрягли. І встрягли ґрунтовно.
Але за межами телекамер усе виглядало значно складніше.
На одному з командних пунктів, розташованому за кілька кілометрів від передової, капітан Андрій Корольов стояв над тактичною картою. Червоні стрілки — маршрути наступу РФ — були густими, наче розтеклася кров. Але щоразу ці стрілки обривалися на тих самих ділянках оборони.
— Вони б’ють по вчорашніх планах, — промовив Андрій, стискаючи зуби. — А ми вже чотири рази змінили контури позицій.
— Це їхня класика, — відповів майор Стеценко. — Тримаються за шаблони, як за останню надію. А потім дивуються, чому їх кладуть пачками.
За вікном блимало світло далеких вибухів, наче хтось фотографував темряву.
— Але чогось я не розумію, — промовив Стеценко. — Нащо їм оця показова м’ясорубка? Це ж не наступ, це… репетиція поразки.
Андрій знизав плечима:
— У них дата. Завжди у них дата. Чи то Путін, чи то 4 листопада. Хочуть картинку. Хочуть сказати, що взяли неприступне.
Але навіть вимовляючи ці слова, він відчував: цього разу все глибше. Росіяни не просто хотіли свята. Вони хотіли зламу.
За кілька годин у штаб надійшла інформація: противник змінив тактику.
Замість прямих штурмів тепер застосовували новий формат — короткі, болючі прориви невеликими групами, які одразу закріплювалися в укриттях і викликали вогонь артилерії. По суті — жива приманка. Вони намагалися виманити українські батареї, виявити розташування контрбатарейних станцій, змусити оборонців відкривати вогонь частіше.
— Вони шукають наші очі, — промовив оператор безпілотника, що показував на екрані рухи груп росіян. — Їм треба зламати наші «джмелі», РЕБи, станції коригування. Без цього їм ніяк.
— Їм і з цим ніяк, — тихо відказав Андрій.
Та, попри відносний оптимізм, ситуація була напружена. Авдіївська промзона знову нагадувала привид з бетону й металу, який ніколи не спить. Звідти йшли найзапекліші бої. Будинки там давно втратили свої форми, перетворившись на нагромадження руїн, але кожна така «руїна» мала значення.
Українські штурмовики трималися, змінюючи позиції кілька разів на день, щоб уникнути артилерійських ударів. Групи евакуації майже не мали пауз: поранені, контужені, інколи — обпалені живцем, але живі.
Ближче до вечора стало відомо про новий наказ командування РФ:
будь-якою ціною вийти на північну дугу висот.
Це означало одне — росіяни збиралися знову «кинути м’ясо». І цього разу — у ще більшому масштабі.
— Це вони готують «друге дихання», — пробурмотів Стеценко. — Коли перше закінчилося на третій день.
Андрій подивився у монітор тепловізійного безпілотника: на горизонті рухалася колона. Довга, нерівна, з битими інтервалами. Як зазвичай — поспіх, паніка, хаос.
Но того вечора щось було інакше.
— Бачиш? — запитав оператор. — Вони знову підтягнули «Сонцепьок».
Андрій відчув мороз між лопатками.
Це означало, що на ділянці фронту, де трималися українські сили, може початися масований вогневий вал. Навіть якщо удару вдасться уникнути — сама загроза вимагала перегрупування.
— Передай третій роті: відхід на другу лінію, — наказав він.
— І кидаємо там позиції? — запитав Стеценко.
— Позиції повернемо. Людей — ні.
У темряві, що вкривала промзону, почалася нова фаза бою. Російська артилерія відкрила шквальний вогонь — земля глухо двигтіла, ніби хвилями. Повітря стало важким, просоченим пилом і гарячим металом.
Українські підрозділи переміщалися заздалегідь підготовленими ходами — вузькими, але надійними, які допомагали обходити найбільш небезпечні ділянки.
І раптом — вибух такий, що земля, здавалося, розірвалася навпіл.
Це вдарив «Сонцепьок».
На секунду все стихло, а потім знову вибухнуло — вже з іншого боку. Дим швидко затягнув горизонт.
Андрій почув у рації крик:
— У нас два «трьохсотих»! Потрібна евакуація!
— Координати! — відповів він, натискаючи клавіші планшета.
В цей момент росіяни почали рухатися вперед — хвилями, мов тіні, які виринули з полум’я. Але тепер вони потрапили під відповідь: міномети, квадрокоптери з боєприпасами, кориговані «боги війни».
Лінія фронту знову перетворилася на киплячий хаос.
За пів години стало ясно: напад захлинається.
Російські групи, що прорвалися ближче, почали відступати. Дехто — повзучи. Дехто — без зброї. Дехто — зовсім не рухаючись.
Один із українських розвідників, що повернувся з позицій, сказав лише одне:
— Вони не знали, куди ідуть. Їх гнали, як худобу.
У штабі тиша стояла важча, ніж гуркіт мін.
Стеценко дивився у монітор, втомлено відкинувшись на стільці.
— Ти розумієш, що це лише початок? — тихо промовив він. — Вони ж отримали наказ до кінця року. А коли в них є наказ — логіка більше не працює.
Андрій кивнув. Він чудово знав: попереду буде ще багато днів. І багато ночей. Авдіївка трималася не тому, що була неприступною. А тому, що її обороняли ті, хто не мав куди відступати.
— Авдіївка вистоїть, — промовив він нарешті. — Бо вона вже навчилася жити там, де інші давно б здалися.
І десь у глибині уламків, серед темряви та вибухів, справді відчувалося:
місто стоїть.
Стоїть попри все.
І поки воно стоїть — жоден їхній «найбільший наступ» не стане останнім.
